Мурко і Бурко
Іван Франко
Був собі в одного господаря Кіт Мурко, а в
другого Пес Бурко. Хоч Пес і Кіт звичайно не люблять один другого, та Мурко з
Бурком із самого малку були великі приятелі. От одного разу, саме в жнива, коли
всі з дому повибиралися в поле, бідний Мурко ходив голодний по подвір'ю й дуже
жалібно муркотів. Господиня рано, вибираючися в поле, забула дати йому їсти —
значить, прийдеться бідному терпіти аж до вечора. До лісу було далеко йти, в
стрісі горобчиків не чути ніяких. Що тут бідному Муркові робити?
«Ей,— подумав він собі,—
он там у сусіда на коморі голуби водяться. Я колись лиш одним оком заглянув: у
двох гніздах є молоді голуб'ята, такі ситі та гладкі, як подушечки. От би мені
таке одне голуб'ятко! Та ба, Бурко по подвір'ю ходить, добро стереже. Хоч ми з ним
і приятелі, та я добре знаю, що на комору він мене не пустить. Нема що й
говорити з ним про це. Зовсім собача вірність у нього».
Але голод не тітка.
Муркові чимраз гірше докучав порожній живіт, от він і почав міркувати, як би
обдурити Бурка та спровадити його геть із подвір'я. При голоднім животі швидко
думки йдуть до голови. От через деякий час мій Мурко біжить до Бурка, мов з
якою доброю новиною.
— Слухай, Бурцю,— кричить
здалека.— Несу тобі добру вістку. Сидів я за селом на високій липі, знаєш, там,
на роздоріжжі. Сиджу собі та пильную горобчиків, коли бачу, а з сусіднього села
біжить межею якийсь пес і несе в зубах ковбасу... та таку довжелезну, що обидва
кінці аж по землі волочаться. Приніс під липу, оглянувся навколо, чи не
підглядає хто, живенько викопав під коренем добру яму, запорпав ковбасу ще й
каменем привалив та й побіг. От така-то благодать! Я ледве всидів на липі, так
мені запах у ніс вдарив. Та що з того, не міг я поживитися нею, бо камінь
важкий, та й глини наклав багато. То, може б, ти, братику...
Ще Мурко й не скінчив
свого оповідання, як Бурко зірвався на рівні ноги і, мов вихор, полетів за село
під липу шукати ковбаси. Він, бідний, також не дуже наїдався, м'яса рідко й
нюхав, а ковбаса хіба у сні йому інколи снилася. А тут на тобі, таке добро під
липою закопане, ще й каменем привалене! Дременув Бурко так, що аж закуріло за
ним. А Муркові тільки того й треба було. Не гаючи часу, він видряпався на
комору, вибрав собі найтовстіше голуб'ятко, вхопив його в зуби та й гайда з ним
до своєї хати. Там він виліз на загату, положив голуб'ятко перед себе та й
почав їсти, радісно муркаючи.
Тим часом Бурко прибіг до
липи, шукає, нюхає, копає — нема ані каменя, ані глини, а ковбаси й духу не
чути. Вертає бідний, мов із лихого торгу додому, та й біжить просто на Мурків
двір, щоб пожалітися приятелеві, що той його обдурив. Та ставши за углом, він
почув, як Мурко, облизуючись від крові з голуб'ятка, балакає сам до себе:
— Ото дурень той Бурко!
Він десь тепер, певне, бігає попід липою, язик висолопивши, та шукає ковбаси, а
не знає, що я його голуб'ятком так славно пообідав.
Дряпнуло Бурка по серці
від такого обману приятеля, і взявся він відплатити йому. Усміхаючись, він
підійшов до загати та й мовить:
— Ей, Мурку, Мурку! Ти
думаєш, що ти мене обдурив, що я повірив твоїй байці про ту ковбасу? А я сидів
за тином і бачив, як ти з нашого горища голуб'ятко взяв. Та нащо тобі від мене
критися? Чому було не сказати просто? Хіба я приставлений голуб'ят пильнувати?
Це не моя справа. Я й сам був не від того, щоб часом одно-друге схрупати. От
хоч і зараз. Ану, ходімо, та подавай мені одно і собі можеш ще одно взяти.
Дуже втішився Мурко,
почувши таку мову, бо, звісно, злому завжди радісно, коли дізнається, що й
другий, кого він вважав за чесного, такий самий злодій, як і він. І скочив
Мурко з загати, щоби привітатися з Бурком, та цей в ту ж хвилину — хап його за
горло і роздер.
Комментариев нет:
Отправить комментарий